Робота в Польщі на складі, 12 годин на ногах. Через рік – перші клієнти, особистий бренд та свій продукт з АІ повністю з нуля.

Яна ніколи не хотіла цієї роботи.

Не в тому сенсі, що вона туди потрапила випадково і відразу зрозуміла, що це не її. А в тому, що ще до першого робочого дня на складі одягу Zara вона знала, що – це тимчасово.

Просто ще не знала, що буде далі.

Польща, 2022. Через рік після початку повномасштабного почались відключення, рахунки за комуналку поповзли вгору і стало зрозуміло: треба кудись рухатись.

Перше, що спало на думку – це Польща. Склад одягу Zara у Познані.

Зміни по 12 годин. Один день пакуєш, інший збираєш замовлення, третій розкладаєш речі на полиці. Фізична робота, яка втомлює тіло і дає голові багато часу думати про інше.

Перший рік вона просто звикала. Більша зарплата, ніж мала в Україні, можна дозволити собі те, чого раніше не могла.

Наче норм.

Другий рік почало тиснути.

Не тому, що щось трапилось, а якраз навпаки, тому, що нічого та й не траплялось. Кожен день той самий маршрут, ті самі полиці, ті самі обличчя. Стабільні гроші є, а відчуття, що щось рухається — немає.

Вона каже: на складі не було нікого, з ким можна поговорити про щось глибше. Не плітки, не погода... а ось так, по-справжньому. Тіло втомлювалось, голова шукала вихід.

Третій рік вона вже точно знала, що треба щось змінювати і почала дивитись в сторону IT.

Не курси, не реклами. Просто гуглила, які взагалі є професії в IT, що люди там роблять, як це виглядає зсередини.

І серед всього, що передивлялась, в око впало UX/UI. "Блін, а таке взагалі є?"

Вона навіть не знала, що така штука існує. Завжди хотіла щось придумувати, будувати, створювати, але вважала, що це або мистецтво (де існує багато упереджень про те, що не заробиш), або просто не для неї.

А тут виявляється є ціла професія, де і творчість, і логіка, і система. І за це платять.

Захотілось. Не "спробувати", а зайти серйозно.

Вона одразу для себе вирішила: якщо новий етап, значить треба налаштувати під нього все. Голову, розпорядок, оточення. Щоб потім грати вдовгу, а не зламатись через місяць.

Між усвідомленням "хочу" і першим уроком пройшло декілька тижнів.

Отже, пройшов рік, щоб відчути землю під ногами достатньо твердо. Щоб не боятись з'їхати з хостела. І ще рік, щоб зібрати достатньо ресурсу і почати вже не з позиції страху, а з позиції "я готова".

Вибирала між двома варіантами. Одна велика школа в Україні і aem college з програмою Інтерфейсник.

Велика школа здавалась конвеєром. Набирають багато людей, один ментор на велику групу, перевіряють домашки абияк, всі на одному рівні і темпі. Ти там один з сотні.

В aem college підхід інший: індивідуальний ментор, своя програма під твій проєкт, жодних груп. Ти береш на себе один проєкт і несеш за нього відповідальність від початку до кінця.

Яна порівнювала програми тієї школи та нашого коледжу між собою. Довго думала та обирала по відчуттях (довірилася внутрішньому "я").

Навчання в нашомі коледжі вона поєднувала з роботою на складі.

12-годинні зміни нікуди не ділись. Але, як розповідає Яна: в неї була величезна підтримка з боку близької людини, завдяки якій вона могла менше займатися побутовими справами, більше курсом.

Не все і не завжди, але 4-5 додаткових вільних днів на місяць у Яни з'явились.

Яна каже: що одна із найважливіших частин життєвого капіталу – це люди.

Та все ж, з таким режимом вона жертвувала сном. І частиною свого оточення, бо з часом деякі люди просто випали з її життя.

Але натомість з'явились інші — учасники спільноти коледжу, з якими почали зустрічатись вже поза офіційними зустрічами, (з деякими навіть в реальному житті), переписуватись окремо, ділитись чимось особистим.

Середовище виявилось важливішим, ніж вона думала (ми часто про це забуваємо).

Не тому, що хтось тягнув за руку. А тому, що там були люди з якими можна було поговорити про те, що цікаво. Підкинути думку в чатик і отримати реакцію. Побачити, як інші справляються з тим же самим, що і ти.

Страшно теж було. Перші лумчики (це короткі відео, де ти записуєш себе і презентуєш домашнє завдання), які потім ментор перевіряє особисто... було незручно.

Перша зустріч з учасниками клубу: треба було себе туди буквально запхнути. Але цікавість виявилась сильнішою за страх.

Вона каже: я намагалась від кожного етапу отримати задоволення. Щоб зробити цей час навчання приємним по максимуму.

І якийсь момент прийшла думка: я витрачаю стільки часу на ці лумчики, нехай їх бачать інші теж.

Так почався постинг в Instagram та з'явився її власний Telegram-канал. Спочатку просто, як місце куди вона скидала рефлексію і нотатки. Свій власник щоденник.

Першу роботу вона знайшла ще до того як закінчила курс.

На одній зі зустрічей клубу,( де було лише 8 людей), кожен презентував свій проєкт, вона показала свій додаток. І після цієї зустрічі до неї написала інша дизайнерка з курсу, яка тоді працювала в польській компанії.

Запропонувала разом попрацювати над застосунком для менеджменту нерухомості.

Так і вийшло. Про тебе знають, тебе кличуть. Не LinkedIn, не Upwork. Просто бачать твою роботу. Виходить, потрібно більше її показувати?

Перший місяць вона працювала абсолютно самостійно. Комунікація з розробниками через коментарі у Figma, екрани один за одним, одразу в розробку.

Ніякого ментора над головою, ніякої ієрархії яка підкаже. Зробила. Пішло в продакшн.

Кожен проходить через такий first project, де найважливіше – правильний досвід.

Це не була джунівська позиція і не сеньйор. Це була позиція людини яка несе відповідальність за свою роботу. Крапка.

Мало хто це зрозуміє. Бо в нас звикли що є чіткі градації позицій та рівні відповідальності. Ось є інша сторона медалі — "я вирішую задачу".

І хоч проект успішно пішов на тестування, пізніше ця співпраця закінчилась. Яна каже відверто: частково це її вина.

Вона так хотіла показати, що може сама, що автономна, що витягне будь-що, що, можливо, трохи перегнула.

Це боляче. Особливо коли CEO і розробники були задоволені. Але такий досвід теж треба пройти, щоб зрозуміти: іноді менше ініціативи там, де тебе не просили, це теж навичка.

Зараз у неї в LinkedIn майже тисяча контактів (потенційних клієнтів).

Вона почала вести його ще під кінець курсу. Спочатку англійською, потім зрозуміла, що українська дає набагато більше відгуку. Перший пост українською: кейс в портфоліо. Лайки, коментарі, сеньор-дизайнери пишуть в особисті.

Але найбільше зайшов пост про дизайн-систему.

Вона будує власний проєкт з Claude Code, з 0, з живою дизайн-системою і базою даних. Яна описує цей процес як сторітелінг. Пост за постом: що зробила, чому так, що не вийшло, що зробила по-іншому. Люди читають це, як серіал.

Той пост про дизайн-систему попав у кілька Telegram-каналів. Звідти до неї в канал прийшли нові люди. Тепер там 136 підписники. Хтось додається щотижня.

Вона каже: Instagram, LinkedIn, Telegram: для неї це не окремі речі. Це точки однієї системи, пов'язані між собою. Як файли в проєкті, які всі посилаються один на одного, бо це все ПРО неї.

І ця логіка думати системно проходить через все, що вона робить. Не "зроби гарну картинку", а "зрозумій як це все працює разом".

Я запитав її: якби могла повернутись на старт, що б зробила інакше?

Вона довго думала. А потім сказала: в програмі Інтерфейснику нічого. 100%.

Не тому, що все було ідеально. А тому, що підхід був правильний. Не інструкція, яку ти виконуєш і отримуєш результат. А загальний напрямок і свобода йти ним так, як ти бачиш. Та отримувати постійний персональний супровід.

Але є умова. Навчальні програми та ментори обираються більше по відчуттях. А справа ж далеко не в цьому. Справа в тому, наскільки ти вмієш брати відповідальність на себе.

Яна взяла.

Знаєте що мене зачіпає в її історії?

Вона зі складу одягу Zara прийшла в дизайн без жодного досвіду. І замість того, щоб роками "готуватись", почала робити і показувати це.

Одразу.

Опублікувала перший лумчик ще під час курсу. Перший пост в LinkedIn ще до випуску. Перший робота ще до того, як отримала сертифікат.

Зараз вона будує власний продукт з 0. Веде контент, де описує продуктові процеси так, що люди читають це як серіал.

Має майже тисячу контактів в LinkedIn і 136 підписники в Telegram-каналі, які самі приходять через її особливе бачення та роботу.

Фріланс-замовлення з'являються через знайомства. Нові знайомства з'являються через контент. Контент з'являється через роботу над проєктом. Це і є система.

Не теорія, а те що вона побудувала сама.

Є купа людей які кажуть "ось навчусь нормально, тоді почну себе показувати". Або "ось знайду роботу, тоді буду вести LinkedIn".

Коротше, шукають ідеальні моменти.

А починати потрібно одразу.

Якщо тобі резонує цей підхід і ти хочеш не просто вивчити інструменти, а зрозуміти як рухатись в цій сфері — бронюй місце на індивідуальну консультацію стосовно навчання за програмою Інтерфейсник.